Читати книгу - "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст."

Порішив розім’ять спину. Боязко озирнувся, вдивляючись підозріло в тишу. Мені робилось від неї лячно.

І раптово відкілясь з осередку камери, рипучий, торжествуючий, нахабний почувся регіт.

Я зразу злякався, щоби не почув цього реготу тюремник. Потім, як пійманий школяр, замішався, хотілось сказати:

– Я більше не буду…

Врешті я почервонів від сорому і гніву:

– Він святкує перемогу наді мною?! Я протестую, я зневажаю його!

Стиснувши в кулак правицю і держачись лівою за прив’язаний пояс, забувши про все, я, загрожуючи, ступив в напрямкові реготу, що й досі не спинявся…

Відтак гепнув на долівку…

Ранішня повірка.

З подивом повів поглядом круг себе.

Що? Чому?

Схопився з долівки. В голові засів тупий біль, на зубах хрумтів пісок цементової підлоги, руки посивіли і закоцюбіли, весь тремтів. Випадково глянув на двері… і зблід.

Прив’язаний до ґрат душника, над дверима висів зашморг, зроблений з поясу мого халату.

В кватирку моїх дверей подали мені баланду на обід. Здивований, я взяв.

Що було до того часу? Що було зранку?

Чи був я на проходці? Чи пив чай?

Я не знаю, не знаю, яким чином я загубив час од повірки до обіду.

Ліжко було замкнене, я був одягнутий в халаті, пояс халату був пришитий до свого місця.

Мені зробилось нудно, і сум, як обценьками, міцно заволодів мною.

Я, несміливо викликавши надзираючого тюремника, звернувся до нього.

– Чи не можна зараз мене повести до лікаря?

Тюремник загримав:

– Возись тут з вами. І без лікаря не здохнеш. Треба було вранці про це заявляти, як то тобі сьогодні пропонували, – і з тим, грюкнувши кватиркою дверей, замкнув мене знову.

Відтак сів на примкнутий до стіни стільчик і силкувався ні про що не думати.

Невже тюрма не те найкраще, що могло трапитись зі мною?

Дмитро Тягнигоре

1880-ті рр., Київщина – 1945 р., Ірасема, Бразилія.

Справжнє прізвище – Дмитро Сідлецький. Православний священик, у час Визвольних змагань – старшина Армії УНР. З 1920 р. жив у Галичині, потім перебрався на Кубу, а звідти – до Америки (1924–1930). У 1931 р. на доручення архиєпикопа Теодоровича виїхав до Бразилії для організації УАП Церкви.

Писав непретензійні історичні та побутові оповідання, які залюбки друкувалися у пресі. Дебютував у часописі «Дніпро» (Трентон, США) у 1924 р., того ж року став постійним автором «Українського голосу».

Оповідання «Страшний Замок» походить з «Календаря “Українського голосу”» на 1936 р.

Страшний Замок

І

На скалистім березі ріки Буг стояв у ХVІІІ сторіччі великий замок, обведений мурованою стіною. Над великою залізною брамою маячіли великі оборонні башти, кругом був глибокий рів, наповнений водою. До брами вів міст, котрий на ніч розводився і половина його ховалась під браму. Мури поросли мохом, великанські дерева окружали замок.

Немало видів старий замок за час свого існування, не одну тайну схоронив у собі. Сумом віяло від замку, а особливо в непогоду, коли панує хуртовина, як скриплять дерева, як почне заводити вітер.

Замок на ту пору, про яку йдеться в оповіданні, належав баронові Артурові Розену, котрий жив самітно, незважаючи на те, що минало йому сорок літ, не женився. Уся услуга замку складалась із старого камердинера Лєопольда, кухарки, а разом і покоївки, п’ятдесятилітньої Марії і фірмана Андрія.

Барон Розен займав лише чотири кімнати в першім поверсі і три в другім. Решта кімнат, близько тридцяти, були багато умебльовані, але ніхто туди не заходив, бо Розен вів замкнене життя, гостей у себе не приймав і сам ні до кого не учащав. Слуги, як і сам господар, були мовчазні, сновигали по коритарях і кімнатах, наче привиди.

В теперішні часи такий замок і його обивателі з певністю стягнули б на себе увагу поліції, але в ті часи нікому не було до того діла.

Час від часу можна було помітити, як пізним вечором на замкове подвір’я в’їжджав закритий будою віз, ставав біля ґанку, злізав високий рудий жид, йшов досередини, а за кілька хвилин виходив з Лєопольдом, Андрієм і Марією і щось замотане в килимок здіймали з воза і вносили до середини, а за якої пів години жид виїжджав з замку.

З яким саме товаром приїжджав жид і лишав його в замку, довідаємось пізніше.

Сам замок і його мешканці були зв’язані з якоюсь глибокою тайною, котру вони старанно оберігали. Тайна та була страшна і відкриття її було ділом нелегким.

II

В Фінляндії, біля міста Гельсінґфорсу, в замку, проживала стара баронеса Анна Розен зі своїм внуком Ґуставом. Стара баронеса любила товариство, для того в замку щодня бували гості. Коли Ґуставові минуло двадцять п’ять літ, баронеса Розен сказала йому одного дня:

– Настав час, коли я маю доручити тобі ключ до відкриття родинної тайни, отже, слухай уважно. Твій батько, а мій син Альфред Розен і мама Герміна померли в молодих літах при загадкових обставинах. Жили вони в замку в Україні над рікою Бугом. Я не любила того замку, він наводив на мене тугу і страх, а тому дуже коротко там перебувала і оселилась на стало тут в моїм улюбленім замку. Одного дня приїхав до мене доктор Карл Берґер з тобою, Ґуставе, тобі було тоді всього п’ять літ, і доручив лист твого покійного батька Альфреда, в котрім він писав, що умирає і просив прийняти тебе на виховання. Також повідомляв, що його жінка, а твоя мама Герміна також в тих днях померла. Далі просив, щоби про те усе оповісти тобі, коли будеш мати 25 літ. Що ти маєш поїхати на Україну, до замку баронів Розен і на третім поверсі віднайти в золотій кімнаті тайні дверцята в стіні, і там відкриється тобі велика тайна. Рівно ж там знайдеш лист і певні розпорядження батька, та щоби ти був дуже обережний з братом батька, а моїм сином, та твоїм дядьком Артуром Розеном, котрий мешкає в замку. Ось срібний ключ від потайних дверей в стіні. Тепер від себе мушу тобі сказати, що серце моє відчуває, що Артур є замішаний в справі наглої смерти твого батька і матері. З тої пори він не приїжджав до мене і на мої листи не відповідав, взагалі це людина злої волі і, як мені відомо, досі не женився, а живе одинцем, уникаючи людей. Отож ти повинен бути